Ми втратили себе…

Остання крапля крові.

На серце упаде,

І ми ніби й здорові.

в розтині простору

я поза часом

навколишнє осторонь

лиш небо і траса

Не залишайте в самоті коханих,

Коли уже повік не дотягтись

До губ, що на устах лишали рани,

До рук, що душу відправляли в вись.

Нема куди - із самоти... До самоти,

Туди, де простеляються світи,

Нема куди... бодай на день... то й що...

Мій час пройшов. Давно уже пройшов.

Казав один дід другому раз за чаркою горілки:

- Остапе, як важко мені зрозуміть свою Палажку... Ти навіть не можеш собі уявить того. От сидимо  на пагорбі, картоплю посадили, трохи відпочити рішили. Навколо тихо, чути як в гаю соловейко заспівує свою ранню незрілу пісеньку, але з таким почуттям відповідальності, що аж серце крається від його старань. Вітерець повіває, наганяє приємний холодок і знімає втому з всього тіла. Ще тільки яблуньки почали цвісти, тому і запах розноситься по всіх усюдах. Короче, одним словом, добре так і радісно. І тут вона, стара, ну Палага, раптом підіймається і починає кричать мені в лице...