Болить чомусь у літа голова

І крутиться, й підкошуються ноги

Навкруг - трава, трава, трава...

- Де, чорт візьми, поділися дороги?

Зеленню повито село,

Наче і зими не було.

Птахів ллється пісня в гаях,

В небо прокладає свій шлях.

Заховались хати 

В простирадла бузкової ночі,

У саду, на калині

Ніяк не стиха соловей.

А хутором гуляє п`яний вечір.

Він цілий день із літом пив нектар,

Тут обіймає вишеньки за плечі,

Ті червоніють від вечірніх чар.

Казав один дід другому раз за чаркою горілки:

- Остапе, як важко мені зрозуміть свою Палажку... Ти навіть не можеш собі уявить того. От сидимо  на пагорбі, картоплю посадили, трохи відпочити рішили. Навколо тихо, чути як в гаю соловейко заспівує свою ранню незрілу пісеньку, але з таким почуттям відповідальності, що аж серце крається від його старань. Вітерець повіває, наганяє приємний холодок і знімає втому з всього тіла. Ще тільки яблуньки почали цвісти, тому і запах розноситься по всіх усюдах. Короче, одним словом, добре так і радісно. І тут вона, стара, ну Палага, раптом підіймається і починає кричать мені в лице...