Сів,  та  їду,  виснажений  вкрай.
Літери  стрибають  кострубаті.
М`яко  заколисує  трамвай  -
Не  дов́езти  взявся,  а  приспати.

У чому смисл життя? Невже у тім

Щоб нагло із відра рибину вкрасти?

Чи може – завести пристойний дім,

Де вділять жменьку віскасу для щастя?

Він не носить годинник -

завеликий зап`ясток,

і навіщо, коли тоннами міряєш час

він випрямлюе спину

хрускотом коліщато,

і знає життя без прикрас.

За маскою із блискіток і тіней,
За шлейфом нереальних одіянь,
За зміною і контурів і ліній
Примара безнадійних сподівань.

Зупинились хмари, дощ іти стомився,

Зорі не блищали, місяць зажурився.

Застогнала в лузі зламана тополя,

Плакала дівчина: нещаслива доля.