Де знаходяться ключі від Києва або не такий страшний Зеленський як його малюють

Петро Порошенко схоже таки нагнав добрячого страху на найбільш толкову частину українського суспільства. Остання новина з бандерівського краю, про "знамениту дорогу Тернопільщини, яку розбили на 177 шматків по 40 метрів, аби уникнути тендеру", лише підтвердила те, про що всі здогадувались, але боялися сказати до виборів. Та не лише цього боялися: боялися і мішків, і котів, і війни, і навіть жартів 95 кварталу. Це були вибори, коли залякані виборці чи не вперше усі поголовно боялися свого вибору. І були навіть готові переголосувати, якщо що наступного ж дня. І ще через день…

А насправді боятися було нічого, бо ключі від Києва в цей хиткий історичний момент знаходяться далеко не в самому Києві. І, якби вони мали б лежати в кишені президента, то Янукович точно б передав їх кому треба у свій час. Зрештою він навіть думав, що вони в нього є, навіть намагався передати, судячи з виступу Чуркіна в ООН, але бажане з дійсним в’яжеться погано. Ключів у Януковича не виявилось. Він передав лише відмичку до кладовки, себто Криму.

А де ж ці ключики?

Якщо порівняти військовий бюджет Російської федерації та України за 2018 рік НЕ у відсотках від ВВП, а в мільярдах доларів (читай витрати на оборону), відчуття непевності лише посилиться. Легкість з якою «відпиляли» Крим, загальмували кораблі в Азовському морі і продовжують підкидати дровенята в вогнище Донбасу, говорить про абсолютне військове домінування в даному регіоні Росії. А стурбованість вбивствами українців в ЄС, яка на даний час зійшла на ні, та хвороблива залежність європейців від російських газів переконливо доводять, що в разі чого нас чекає бійка до переможного кінця сам на сам з військовим монстром розмірами з нью-йорський Емпайр-стейт-білдінг озброєним, до того всього, ще й ядерними боєголовками.

Так, де ж ключі?

Підозрюю, що вони в Вашингтоні. На Капіталійских горбах, в Білому Домі, в Овальному кабінеті… Від того нам немає жодного сенсу ані боятися нашого нового президента, ані сумувати за старим, дороги за управління якого, як виявляється, будувалися чи ремонтувалися рівнесенькими шматками по 40 метрів. Порядна дорога, що має простояти сотні років, обов’язково має вкладатися з 177 40-ка метрових клаптів за бездоганно засвідченими юридичними документами.

І від того, що ключі від Києва знаходяться так далеко, найбільші страхи нас чекають ще попереду. Наступні вибори в США (скоро, скоро Новый год…) можуть принести нові сюрпризи і ключики ці, трясця їм, мають шанс втрапити в непевні руки, та бути обмінені, до прикладу, на Венесуелу чи якийсь ефимерний договір про заборону якихось ракет, які у нас відібрали свого часу в Будапешті. Чи ще на якийсь цінний актив, які Росія продовжує прямо зараз збирати по всьому світу.

Ключики можуть втрапити в непевні руки навіть, якщо їх власники будуть зайняті архіскладними внутрішніми проблемами. До прикладу, Катерина Друга довгі роки не наважувалась доанексувати Річ Посполиту, бо ключики від Варшави знаходились в Парижі (хоча поляки й соромились це визнавати або взагалі не знали, бо знати не хотіли). І лише, коли збанкрутілу від власної величі Францію охопила революція, монарх був обезголовлений, а європейські країни почали стягувати армії до її кордонів, Росія безцеремонно розділила Річ Посполиту на шматки з найближчими сусідами Австрією та Прусією. Такі неприємні історії трапляються, коли ключики від столиці занепадаючої держави починають ходити по руках.

Тому, дамо собі і Зеленському спокій, тримаємо кулаки за оплот світової демократії, обороняємось, як можемо, допомагаємо нищити злодіїв і спимо спокійно, гартуючи імунітет для великих справ.

P.S.: Але хіба з тим Фейсбуком заснеш, трясця йому… Куди їм до нашої демократії. Знову оберуть того, хто сподобається Путіну, а не як ми свого гетьмана всім чортам назло…