День Святого Валюля
з рубрики / циклу «Мозаїка»
Вранці останньої неділі літа крізь браму Валюльбурга до міста пройшло двоє непримітно вдягнених чоловіків. Разом з натовпом вони попрямували до центральної площі, де вже було облаштовано підмостки, а на вежі ратуші змонтовано великий екран.
Сама площа майже вся була заповнена людьми. Хтось в ятках розглядав сувеніри, купував смаколики, інші поглядали на сцену в очікуванні щорічної промови бурмістра.
Наші подорожні примостилися біля дивного пам`ятника людині в уніформі, що спала в кріслі. Неподалік мандрівний менестрель співав баладу й дехто з юрби навіть пританцьовував під пісню:
"Після пива на роботі
Спить поштмейстер Ян Валюль.
Споглядає уві сні він
Молоденьких повітруль.
І не бачить, і не чує,
Як друкує телеграф:
"Зачиніть скоріш ворота —
До вас їде псевдограф!"
Та насправді граф, що справжній,
Від чарівників утік.
І якби закрили браму,
То б загинув чоловік.
Так Валюль наш мимоволі
Графство сном урятував,
Ще й своє ім`я для міста
Навіки подарував.
Тож тепер усім відомо
І дорослим, і малим —
Як заснеш ти на роботі,
Можеш стати враз святим!"
Останні два рядки кожного куплета співак повторював двічі, та під кінець ледь не весь натовп вторив йому:
"Як заснеш ти на роботі,
Можеш стати враз святим!"
Менестрель саме закінчив співати, як заграли сурми, на площу прокрокували святково вбрані гвардійці й стали поперед сцени. Невдовзі туди поважно вийшов бурмістр Левко Магніяк. Він зверхньо оглянув юрбу й підняв руку, вимагаючи тиші. Коли на площі стало чути цвірінькання горобців, бурмістр підійшов до мікрофона:
— Шановні валюльбуржці й гості міста! Сьогодні мені вкотре випала честь оголосити народне гуляння з нагоди дня Святого Валюля відкритим!
Натовп радісними криками зустрів ці слова. А Лев Магніяк, дочекавшись поки стихне шум, продовжив:
— Всі ви, мабуть, багато разів чули історію нашого знаменитого Яна Валюля. Та за традицією я все одно повинен розповісти її — може хтось забув, або й зовсім не чув про той трапунок. Отже, слухайте!
Багато років тому, коли наше містечко ще називалося Закурдупьє, а основним засобом зв`язку був телеграф, працював у нас поштмейстером такий собі Ян Валюль.
Янові подобалась його робота. Її, правда, було не так і багато — пік повідомлень зазвичай припадав на ранок, а потім аж до ночі жодного могло й не надійти. Тож Ян, щоб якось подолати нудьгу, взявся у вільний час в підсобному приміщені пошти варити пиво. Того знаменного дня він зварив його за новим, ще ніким не випробуваним рецептом. Трунок вийшов наскільки вдалим, що Валюль випив один кухоль, потім ще, і ще, аж поки не заснув сном праведника у своєму кріслі.
А тим часом в столиці купкою магів-мартоплясів була здійснена спроба усунення від влади тодішнього правителя наших земель графа П`єра Куземи VII. Втім, графові вдалося втекти від заклиначів. Та заколотники по всім поштовим відділенням графства надіслали повідомлення, що фігляр-перевертень в личині Куземи шукатиме прихисток в інших містах. Вони від імені справжнього графа наказали "самозванця" за можливості впіймати й доправити до столиці — за це пропонувалася солідна винагорода.
Схожа телеграма надійшла і на нашу міську пошту. Поштмейстер повинен був негайно повідомити про неї в мерію, але Ян Валюль перебрав пива, тому нікому нічого передати не міг.
Як виявилося, це стало подарунком долі — справжній граф якраз прямував у наше Закурдупьє, де спокійно пройшов крізь міську браму й скликав до мерії усіх своїх прихильників. Було швидко споряджено озброєний загін, з яким граф вигнав мартоплясів-заколотників зі столиці й назавжди заборонив користуватися магією на підконтрольних йому землях.
А Ян Валюль прокинувся вранці, побачив телеграму і з почуттям провини поніс її до мерії. За недбале ставлення до службових обов`язків його повинні були заточити до темниці. Але граф, дізнавшись, кому насправді він зобов`язаний порятунком, навпаки, нагородив нашого поштмейстера орденом й оголосив його національним героєм.
Вже після смерті Яна Валюля наше місто було перейменоване у Валюльбург, а на цій площі йому спорудили пам`ятник, який ви можете бачити позад себе. На додаток церква, розглянувши пропозицію про зачислення нашого поштмейстера до лику святих, визнала, що бездіяльність Валюля стала наслідком божого благословіння. І відтоді в останню неділю літа ми відмічаємо день Святого Валюля.
Цього дня в місті влаштовується ярмарок, а також проводиться конкурс на кращого Валюля року. Взяти участь в конкурсі може кожен житель міста, який внесе організаційний внесок, що піде до призового фонду, й надасть вельмишановному журі докази, чому саме він достойний протягом наступного року тримати у себе перехідне крісло. Для цього всім претендентам слід сьогодні після полудня бути вдома й спати в кріслі, або удавати, що спите, в позі, яка, на вашу думку, найбільш відповідає позі святого.
Вельмишановне журі в моїй особі й особі моєї секретарки обійде всіх претендентів і зафіксує кожен варіант. Потім файли з доказами будуть передані рахунковій комісії, яка викладе матеріали на міський сайт, щоб всі охочі могли віддати свій голос за найкращу позу. Пронумеровані світлини також з`являтимуться на цьому екрані, — бурмістр вказав на вежу ратуші, — щоб глядачі на площі теж змогли проголосувати. І вже після настання темряви гість нашого свята граф П`єр Кузема XIII назве імена переможців.
Нагадаю, що той, хто посяде перше місце, отримає перехідне крісло, грошову винагороду й можливість протягом року щонеділі безплатно пити в місцевому барі кухоль валюльського пива. Друге місце отримає грошову винагороду та щотижневий напій. Третє — лише грошову винагороду.
Гостей та жителів міста, які не братимуть участь в конкурсі, вже зараз чекає ярмарок, а після визначення переможців — дармова бочка пива.
Натовп після цих слів схвально заревів, а бурмістр закінчив промову словами:
— Я також братиму участь в конкурсі — світлина зі мною для цього зроблена заздалегідь. Та чи виграю знову — залежить лише від вас. Отже, святкуйте! А претендентів на крісло прошу йти готуватися — через годину почнемо обхід.
Бурмістр пішов зі сцени, а біля пам`ятника двоє чоловіків, що слухали його промову, переглянулися:
— То кажеш, Андрію, він щоразу стає переможцем? — промовив старший.
— Ви ж самі чули — вже який рік поспіль, майстре.
— Не називай мене так! — чоловік про всяк випадок озирнувся. — Хоч всі й забули, що означає це звання, та все одно клич мене на ім`я: Лука. Ти зарезервував кімнату над баром, де зазвичай бурмістр закінчує обхід?
— Так… Лука.
— Тоді йдімо готуватися…
Після обходу конкурсантів бурмістра біля бару зустрів сам господар. Він провів його із секретаркою до вільного столика й кивнув офіціантці. Гарненька білява дівчина у фірмовій блузці, довгому фартушку й коротенькій спідничці швиденько принесла тацю з кухлями та тоненькими ковбасками, виклала все те на стола.
— Хух! Нарешті відбігали, — бурмістр удавано витер вуса, надсьорбнув пиво. — Як ти вважаєш, Варваро — хто посяде друге місце? Мені, наприклад, хазяїн м`ясної лавки сподобався — у нього так натурально бородою текли слинки, що аж і собі захотілося витерти рота. Ех, Варваро, якби ж ти вміла говорити! Бо так питаю щось, а потім розумію…
— Пане бурмістре! — перебила його незнайома зеленоока краля, що з`явилася наче нізвідки. — Невже це ви? Я й не сподівалася, що зустріну справжнього Левка Магніяка ось тут, серед людей.
Слова незнайомки бурмістру вельми сподобалися:
— Та я ж народом вибраний, — він усміхнувся на всі кутні. — Тому й тут. А з ким маю честь розмовляти — щось не пам`ятаю вас?
— Я лише сьогодні приїхала до міста. Про свято скільки балакають, тож вирішила на власні очі побачити все. Можна біля вас присісти?
— Звичайно, — бурмістр заметушився, потім гукнув: — Бармене, ще пива, будь ласка!
— Два пива! — уточнила незнайомка. — Я подорожую з братом. Андрію, познайомся з паном бурмістром.
До столика підійшов хлопець з рюкзаком, мовчки нахилив у знак привітання голову, присів на вільний стілець.
— А як звати таку красуню? — бурмістр і досі усміхався.
— Лукія.
— О! Яке гарне ім`я! — бурмістр почекав, поки офіціантка викладе пиво й відійде. — А які ще чесноти має така колоритна особа? — Левко продовжував оглядати видатні дівочі принади.
— Про це можна розповідати до світанку! — поки Лукія дивилася бурмістрові прямо в очі, Андрій непомітно підлив йому в кухоль якесь зілля з пляшечки, що витягнув з рюкзака.
Бурмістрова секретарка все те бачила, але нічого сказати не могла — тільки й того що розкривала рота, наче безмовна риба.
— Кажуть, ви вже закінчили обхід претендентів на крісло — а чи можна зараз подивитися фото? — Лукія наче ненароком клацнула пальцями перед носом Варвари, яка намірилася смикнути бурмістра за рукав. Секретарка вмить завмерла і лише її банькаті очі й досі щось кричали.
— Такій красуні все можна.
Левко підсунув фотокамеру до дівчини, а та спокійно передала її своєму братові. Андрій, не зволікаючи, витягнув з рюкзака ноутбук, поклав його на коліна, приєднав до нього фотоапарат. Поки Лукія з бурмістром балакали, він обробив деякі файли у графічному редакторі й перекинув їх на камеру, перед тим видаливши оригінали. Потім Андрій кивнув сестрі й передав їй фотоапарат.
— Це ж вам ще треба віддати файли комісії, щоб їх оприлюднили, еге ж? — Лукія все ще зазирала бурмістрові в очі. — То може ваша секретарка сама це зробить? Або разом з моїм братом — він все одно пива не п`є.
— Звісно, що передати може й Варвара, — бурмістр, не дивлячись, підсунув до секретарки камеру, потім надпив з кухля. — А пиво сьогодні смакує, як ніколи!
Лукія тим часом знов клацнула пальцями перед носом Варвари й та ожила.
— Андрію, проведи дівчину, — сказала вона братові.
Хлопець підчепив камеру, взяв під руку секретарку, яка не противилася цьому, й вони пішли на вихід з бару.
— А ми ще посидимо. Пан бурмістр нікуди не поспішає?
— У мене є час до сутінків. Бо потім…
Договорити Левко не встиг — його голова, наче відрубана, раптом упала на стіл. Якби Лукія не встигла підкласти під неї долоні, бурмистрове обличчя могло б постраждати.
— Бармене! — злякано гукнула дівчина. — Пану бурмістру стало зле!
Стурбований бармен швидко підкликав двох кремезних чоловіків і вони вивели ледь притомного Левка Магніяка на вулицю, де передали гвардійцям, які й доправили його до мерії…
Отямився бурмістр від звуків сурми. Він лежав на канапі у своєму кабінеті, а поруч стояв лікар.
— Нарешті! Пане бурмістре, як ви нас налякали! Ми вже не знали, що й думати. Навіть сам граф цікавився вашим станом, — лікар узяв бурмістрів зап`ясток, щоб перевірити пульс.
— Граф? — Левко висмикнув руку. — Він вже тут?
— Так. Чули сурму? Це готуються називати переможців конкурсу.
— Я також маю бути там! — бурмістр скочив на ноги, та, ледь не впавши, знову опустився на канапу. — Щось голова паморочиться. Чому мене раніше не розтермосили?
— Ми намагалися! Але ви ніяк не реагували.
— Гаразд, про це ще поговоримо. Де Варвара?
— Її бачили, ще коли вона передавала файли комісії. А потім десь пропала.
— Якщо з`явиться… Втім, неважливо. Де мій колар і капелюх?
Лікар приніс бурмістрові срібний ланцюг з бляхою, допоміг його почепити на шию, потім подав капелюха. Коли ж Левка знов стало хитати, провів його до виходу з мерії. Бо далі бурмістр вже відштовхнув лікаря, трохи постояв, звикаючи, і потихеньку пішов до сцени.
Натовп, як побачив очільника міста, заплескав у долоні, закричав, засвистів так, що Левкові навіть незручно стало — містяни ніколи раніше не вітали його схожим чином.
А на підмостках, усміхаючись, вже стояв сам граф П`єр Кузема XIII. Бурмістр не знав, чого чекати від його усмішки, але у відповідь теж розтягнув рота якнайширше. Втім, коли став підійматися сходами, його знов захитало. Гвардійці помітили це й допомогли Левкові піднятися на підмостки, де, про всяк випадок, стали осторонь. А граф продовжив:
— І нарешті переможець! За результатами голосування перше місце зайняв, — П`єр Кузема XIII зробив паузу, зазирнув до папірця, що тримав у руці, — Левко Магніяк, ваш міський голова.
"Було б дивно, якби інакше", — подумав собі бурмістр. Та потім його погляд зачепився за світлину на великому екрані — його світлину, яку він зовсім не пам`ятав: на ній Левко солодко сопів у кріслі, а біла, як сніг, коза жувала щось у нього проміж ніг.
Натовп на площі після слів графа, після того, як на екрані показали бурмистрове фото, заревів, немов навіжений.
А ошелешений Левко Магніяк наче вперше озирав надміру веселу юрбу. Поряд зі сценою він помітив діда зі схожою козою — старий усміхався беззубим ротом, а тварина, здавалося, підморгувала Левкові. Далі, біля пам`ятника, що освітлювався ліхтарем, бурмістр стрівся поглядом з чоловіком, очі якого щось нагадували, але він ніяк не міг згадати, що саме.
Раптовий нестерпний біль змусив Левка схопитися за голову, та потім так само швидко настало полегшення і несподіване почуття свободи охопило його. Він ще раз глянув на екран і гучно, наче несповна розуму, розсміявся. Від того сміху гамір на площі поступово стих і тепер всі здивовано споглядали дивну поведінку очільника міста.
А бурмістр ще деякий час пореготав, потім витер сльози, що заволокли йому очі, й схлипуючи, став говорити:
— Перше місце?! Серйозно?! А хіба ви очікували іншого? Хіба не здогадуватись, що я все підлаштував? Як робив це щороку весь термін свого головування. Усе, крім цього, — рукою бурмістр вказав на екран. — Бо там фактично мало бути зовсім інше. Я не знаю, звідки воно взялося. Але це й на краще. Бо коза мені нагадала, хто я є. Ось ця коза!
Левко спустився зі сцени й потягнув тварину, яку тримав дід, за собою. Потім він стягнув із ближнього гвардійця його накидку й повністю накрив нею перелякану рогату істоту.
— Коза нагадала, — продовжував говорити бурмістр, — що я виріс далеко звідси у сім`ї магів, що змалку мав здібності. Та волею випадку мене занесло сюди, де магію забули, де її переслідують. Тож довелося пристосовуватися. Але чари довго замкнутими бути не можуть, вони вимагають виходу. Ось тому я й став бурмістром. Бо влада передбачає хоч дрібку свободи та менше зайвих запитань. Ви, мабуть, вважали, що це зробили мої гроші? Але у мене їх не було — я навіяв усім думку, що багатий, що мудрий і таке інше. Я все це начарував. І ви повелися! Насправді мені найбільше хотілося не керувати містом, а дарувати дівчатам квіти. Ось так!
Бурмістр зняв свого капелюха й витягнув звідти букет червоних троянд. Потім смикнув за накидку, що прикривала козу, і на місці тварини всі побачили навколішках голу білявку з бородою, як у цапа.
Натовп здивовано ахнув, граф також розкрив рота від несподіванки. А Левко подав букета дівчині, легенько прикрив її плечі накидкою. І згодом побачив у натовпі Варвару. Бурмістр жестом покликав її до себе.
— Звідки, думаєте, у мене взялася секретарка, про яку ніхто ніколи не чув? Звичайно, ви ж не знали, не могли знати, що я не міг найняти на цю посаду нікого з вас. Бо колись би все одно розкрився, показав себе справжнього. І де гарантія, що ви не здали б мене владі, яка заборонила магів? Я дійсно боявся. Тому й створив з рогатої тварини ось таке, — Левко взяв секретарку за руку. — Вибач, Варваро, що змусив скільки пережити в цьому тілі. Та нині я відпускаю тебе!
Бурмістр сипнув собі на долоню якогось порошку, дмухнув ним на секретарку. Дівчину огорнула біла хмарка й після того, як вона розсіялася, на місці Варвари стояла схожа на неї коза — без бороди і з ріжками, що ледь проглядалися. Левко торкнувся бороди у білявки, яка перелякано озиралася з-під накидки, смикнув за неї й переніс до підборіддя кози-Варвари. І волосся вмить наче приросло туди.
— Ось! Тобі вона личитиме більше. І можеш тепер спокійно мекати — нікого це не здивує.
На що Варвара зі страшенно випученими очима дійсно жалібно замекала.
Натовп, що ще не відійшов від попереднього здивування, знов ахнув.
А потім десь заплакала дитина. І її намагалася втихомирити. І юрба на площі потроху загомоніла, зашепталася. А бурмістр, залишивши козу й білявку в спокої, звертався вже безпосередньо до людей на площі:
— Так, я знаю, що мене чекає. Але й жити в брехні набридло. Тому скажу, як думаю: закон про заборону магії із самого початку був помилковим. Бо чарівники хотіли тільки кращого. Але тодішній граф боявся, що добра магія переросте в злу, чорну. Тому й заборонив її всю — у мене є доступ до архівів, я поцікавився.
І нехай мені світить в`язниця, або й смерть, та я й нинішньому правителю скажу те ж саме: скасуйте несправедливі закони, дайте людям відчути справжнє свято, відчути його магію, його чари! Бо це, — бурмістр штовхнув ногою крісло, що стояло поряд, — це пародія. Я не хочу в ньому спати, не хочу удавати ніякого святого. Мене нудить щороку розповідати вам казку, — юрба від цих слів знов ахнула, але вже перелякано. — Людям окрім пива потрібно ще щось таке, що звеселяло б не тільки тіло, а й душу. Потрібна віра в дива, його проява. Як ось ця, — Левко Магніяк несподівано завертівся, наче вихор, потім скинув руки догори і з них нічним небом Валюльбурга розлетілися різновеликі вогняні кулі, які невдовзі вибухнули яскравим фейерверком.
Юрба вже не ахала, вона з роззявленими ротами мовчки споглядала те, чого раніше ніколи не бачила. Десь почувся сміх, потім в іншому місці його підхопили й поступово вся площа залилася ним.
А стомлений бурмістр з похиленою головою підійшов до графа, що все ще усміхався:
— Ось тепер я віддаюсь на вашу волю. Згідно з законом ви маєте право робити зі мною будь-що. Я складаю свої повноваження та на помилування не сподіваюся.
— Шановний Левко! — граф П`єр Кузема XIII взяв бурмістра під руку. — Я радий, що навідався до вашого міста саме сьогодні. Бо побачити таке багатого варте. Звісно, за законом мені треба вас покарати, але ці застарілі акти дійсно слід піддати коригуванню. І ви підштовхнули мене до цього, — граф відпустив Левкову руку, підійшов до мікрофона: — Шановна громадо! Я, як правитель цих земель, сьогодні видам указ про скасування колишнього закону щодо магії. Відтепер нею можна буде користуватися, але без шкоди для людей. Бо ваш бурмістр щойно показав, як добра магія робить життя багатшим на емоції. На додаток скажу: ніякого покарання вчинки Левка Магніяка не заслуговують. Ще раз вітаю вас зі святом та бажаю гарно відгуляти його.
Після цих слів над пам`ятником в небо злетів ще один фейерверк, освітивши усміхнені обличчя містян і гостей Валюльбурга. Граф здивовано глянув на бурмістра, але той також був приголомшений несподіваним вогнеграєм.
— Ви ж самі сказали, що тепер можна чаклувати, — усміхаючись, відповів на графів погляд бурмістр. — І мене дійсно радує, що я тут не один такий. Дякую вам, графе, — Левко Магніяк приклав до грудей правицю й нахилив у знак поваги голову…
А тим часом до Луки, що стояв біля пам`ятника, підійшов його учень:
— Цей фейерверк ваш? — запитав найперше він.
— Так, Андрію. Але не хвилюйся — ти ж чув звернення графа? Краще скажи, де це ти так довго вештався? Чи не з Варварою?
Хлопець почервонів:
— Ви її не бачили? Бо пішла, не попрощавшись...
— Ні, не бачив, — Лука усміхався. — Можна, звісно, поцікавитися щодо неї в бурмістра, але йому, схоже, зараз не до цього.
— До речі, не зрозумів. Він що — теж маг? Бо я підійшов, коли його нога вже буцала крісло. А потім отой фейерверк. І як ми не вгадали в ньому побратима?
— Це камінь в мій город, еге ж? Так, мені, схоже, ще треба вчитися, щоб називатися справжнім майстром. Бо й бурмістра проґавив, і в секретарці не помітив… — Лука побачив зацікавлений Андріїв погляд, — справжню красуню. До речі, сподіваюсь, ти з нею не спав?
— А чого це ви таке питаєте?
— Нічого, забудь. Головне, що Варвара тобі подобається, все інше вторинне. І яка вона в ліжку?
— Майстре!
— Мовчу, мовчу! А з бурмістром, бач, як вийшло — я хотів провчити, а моє зілля несподівано звільнило його від страху. І в результаті маємо скасовування несправедливого закону. Та й бурмістр, схоже. змінився. Що буде далі — побачимо. А зараз йдімо приберемося в кімнаті. Бо я, коли перевдягався, то все так і залишив на підлозі. Ану ж зайде хтось і побачить жіночий одяг, перуку та накладні груди! Це ж крику буде — ніяка магія його не заглушить!
І чоловіки стали пробиратися крізь натовп. А над площею то там, то там вряди-годи розквітали букети різновеликих фейерверків.
м. Дніпро, 02.06.2023