Знайти Бегемота
з рубрики / циклу «Мозаїка»
Іринці снилося щось приємне. Їй було так радісно, що навіть крізь сон вона відчувала, як усміхається. Та потім знову почалося те саме: дихати стало важко, ноги заніміли й щось настирливо лоскотало вухо.
Іринка знехотя розплющила око, глянула на годинника:
— Хлопці, майте бога в пузі! — роздратовано пробурчала. — Лише четверта ранку — дайте хоч сьогодні поспати! Сімбо, злізь з грудей! Я знаю, що там тепло і м`якенько. Ляж краще поряд, я обійму тебе, чуєш?
Іринка спробувала поворушити ногами, але гострі пазурі впилися в шкіру, не дозволяючи їй змінити позу:
— Васю, будь ласка, прибери кігті, ноги затерпли! — жінка говорила тихо, наче боялася розсердити того, хто притримував її в ліжку. — І з чого ти такий важкий, га? Наче і їси небагато.
Тим часом шорсткий язик став облизувати Іринчине обличчя:
— Бегемотику, шоколапику, не лоскочи! Встаю я, встаю!
Котячі зуби легенько вп’ялися в носа:
— От, курвині діти! Повиганяю зараз усіх на вулицю, щоб знали!
Іринка відсторонила від обличчя одного кота, скинула з грудей другого, та з третім ризикувати не стала — потихеньку підтягнула ноги до живота, щоб звільнити їх і потім швидко накрила кота ковдрою, що той аж занявчав:
— Вибач, Васю, та я не бажаю, щоб знову мене подряпав! Фрідо, хоч ти не діставай! — жінка притримала правицею собачу пащеку, що намагалася облизати хазяйку. — Витри спочатку слину, потім лізь цілуватися.
Іринка рвучко встала з ліжка, вклала руки в боки:
— То що раді? Розбудили, гади, мамку! Бо їм, бачте, снідати закортіло! Та йду вже, йду, — ногою жінка відсунула рудого з білими плямами кота, що вперто нявчав перед нею. — Ваше щастя, що я добра! Інша б вже давно повикидала б вас на вулицю, щоб там ночували — не зима, не замерзнете! Фрідо, не плутайся під ногами, від цього скоріше не буде! Васю, не чіпай табуретку. Вона там не просто так стоїть — вона собою дверцята холодильника підпирає! Васю, ти що не розумієш нормальної мови — відійди кажу! Сімбо, та замовкни вже — дам я їсти, дам! Бегемотику, не дивись так на мене, усіх нагодую, не обділю нікого!
Іринка дістала з полиці велику банку із сухим кормом, насипала з неї у дві мисочки, які підсунула котам: рудому та чорному з шоколадним відтінком:
— Сімбо, Бегемотику, ось ваше! Фрідо, не чіпай, то не твоє! Васю, не совай табуретку! Зараз сама приберу її й дам тобі твою печіночку. Хлопці, не дивіться туди, їжте корм. Печінки мало, вона для Васі — ви ж знаєте, що йому жувати важко. І не репетуйте так. Сьогодні ще куплю — для всіх. Їжте поки концентрати. Фрідо, не винюхуй у хлопців! Йди-но сюди, ось твоя каша, — Іринка дістала з холодильника каструлю, насипала з неї у велику миску варива, підсунула собаці.
— Васю, що ж ти такий нетерплячий! — жінка обережно підчепила обома руками сірого кота, який вже заліз до холодильника й почав їсти з тарілочки варену печінку. Іринка легенько поставила його поряд із собачою мискою: — Постій тут. Фрідо, заспокойся, Вася таке не їсть.
Собака все одно косо глянула на сірого й продовжила ще енергійніше ковтати кашу. А кіт навіть не подивився на свою подружку, з якою полюбляв спати — знову попрямував до холодильника.
— Ось, ось, бери! — Іринка підсунула печінку коту під носа й той з апетитом став наминати її: — І чому я це все терплю, їй-богу? — жінка, спостерігаючи, як її улюбленці снідають, зітхнула: — Але ж без вас уже не уявляю свого життя! — і усмішка осяяла заспане жіноче обличчя…
Нарешті всі поснідали. Вася став умиватися. Сімба з Бегемотом повсідалися біля дверей, очікуючи, коли їх випустять надвір. Фріда також завиляла хвостом, поглядаючи на хазяйку — мені, мовляв, теж на вулицю треба.
Іринка відчинила вхідні двері:
— Ідіть вже! Бегемотику, щоб до ночі повернувся, чуєш? Бо я хвилюватимуся, спати не ляжу. Ти ж не хочеш, щоб мамка сонною ходила? Сімбо, не принось мишей до хати, гаразд? Якщо вже впіймав, то їж десь там, бо мене від вашої здобичі вже верне. Васю, а ти на вулицю не хочеш? Може з усіма підеш? Так, там ще роса, але ж мені потім твій лоток виносити, — на це сірий кіт навіть не відвернувся, все продовжував вилизувати свою шерсть: — Ну, дивись, я не наполягатиму. Пішли, Фрідо, прогуляємося, подихаємо свіжим повітрям! Хоча в ліжку, скажу, було краще! — жінка позіхнула, накинула на плечі кофту й почимчикувала за собакою, яка вже обнюхувала кущі смородини…
***
— Що, Сімбо, не видно твого братика? — Іринка стояла на вулиці, позираючи в обидва її боки. Сонце вже сховалося за обрій і надворі ставало все темніше: — Ще й просила його, щоб не гуляв довго. Як я тепер засну, коли не всі в хаті? Доведеться йти шукати. Васю, ти, мабуть, сиди вдома. Йдімо, я тебе до Фріди віднесу — глянь, як вона з вікна поглядає, — жінка обережно підняла кота, але той вирвався з її рук, став осторонь і лише його хвіст нервово смикався, даючи знати, що сірому щось не подобається. — Гаразд, гаразд, йдімо разом шукати нашого Бегемотика.
І вони пішли.
Попереду, озираючись, біг Сімба з піднятим, наче прапор, рудим хвостом. Позад нього Іринка підсвічувала ліхтариком дорогу, кущі, що темніли обабіч.
— Бегемотику, ау! — гукала водночас.
А позаду всіх трюхикав Василь, голосно нявкаючи. І не зрозуміло було, чи то він жалівся, щоб його, старого, зачекали, чи також гукав свого названого братика.
В Іринки раптом задзвонив телефон. Вона зупинилася, витягла з кишені кофти мобільника:
— Так, доню… Не прийшов… — схлипуючи, відповіла. — Та знаю, що може ще повернеться… Ні, то лише раз було, що він до ранку гуляв. Зазвичай, як стемніє, вже у вікно й стукає… Які гульки, які дівки? Ти ж знаєш, що вони у мене стерилізовані. Та й не березень зараз, щоб з кішками ночі проводити. Я от відчуваю, що з ним щось сталося. А тут ще ця поїздка — може відмовитися, га? Чи я ніколи в тих Карпатах не бувала!.. То й що?.. Здоров’я, звичайно, підправити слід, та й гроші за готель і за квитки шкода, але ж я там місця собі не знаходитиму, не відаючи, що з Бегемотиком, з усіма іншими… Так, я знаю, що ви за ними доглянете, але все одно… Гаразд, лягайте спати, може ще знайдеться. А ні, то завтра поговоримо — потяг все одно аж увечері. На добраніч, доню! Цілуй діточок! А ми з Василем та Сімбою ще пошукаємо…
***
Через два дні в пансіонаті Іринка вже розпаковувала свою валізу.
— І чого ти така сумна? — сусідка по кімнаті саме розглядала краєвид, який відкривався з їхнього вікна. — Якщо вже випала нагода відпочити від домашніх справ, то радіти треба. Глянь, яка природа! Наче шепоче: усміхнись життю, поки є така можливість!
— Та не до радощів тут, — Іринка продовжувала розбирати речі. — У мене кіт пропав. Уже третій день, як пішов і досі немає. Я зранку доньці телефонувала, каже, інші коти теж нервують, їдять погано. І з чого мені тут радіти?
— Тю, я думала, щось жахливе сталося, а то кіт пропав, — Іринчина сусідка усміхнулася. — У мене онде чоловік загуляв і не признається — оце біда. Хочу піти до місцевої мольфарки — кажуть, вона все знає, все вміє. То може напоумить, що мені робити, аби чоловіка в сім’ю повернути. Якщо бажаєш, удвох підемо — спитаєш у неї про свого кота.
— Та я не дуже й вірю усім цим відунам, — Іринка зітхнула. — Вони зазвичай кажуть те, що ти хочеш почути, або про що всі знають, — Іринка на мить замислилася, потім перепитала. — А далеко вона звідси?
— Село Старі Мухомори — треба в ґуґла спитати, або у місцевих, вони вже скажуть, де босорканя мешкає. То що підемо? — сусідка глянула на Іринку. — Але вона, кажуть, лише на ніч приймає.
— Тинятися лісами вночі? Брр, ні, це не про мене. Може вдень виберуся — хіба не вислухає?
— Хтозна! Йдімо вже снідати, — сусідка відійшла від вікна. — Цікаво, чим нас тут частуватимуть?..
***
Після сніданку Іринка знов зателефонувала дочці, яка нічого нового їй не повідомила. Потім були процедури, опісля них обід, а там за графіком і вільний час означився аж до вечері. Сусідка з іншими жіночками пішли розглядати краєвиди, а Іринці все не йшли з голови слова про босорканю. Місцеві прибиральниці розповіли, що те село не так вже й далеко від пансіонату — якщо маршруткою, то якихось пів години. І про босорку сказали, що вона таки щось знає, бо інакше б люди не ходили до неї зі своїми проблемами.
А Іринці дуже хотілося, щоб її Бегемотик повернувся. І нехай вранці гризе її вухо, чи носа — вона все стерпить, лише щоб удома був. Щоб усі вдома були!
Тому жінка, не роздумуючи, вскочила в маршрутку, яка саме від`їжджала до Старих Мухоморів, і через пів години вже розпитувала у місцевих, як пройти до босорканевої хати.
Чимчикуючи звивистою стежкою, встеленою камінням, що перемежовувалося схожими на гадюччя коренями вікових дерев, Іринка уявляла, як би це все виглядало уночі. Тож може й добре, що вона вирішила відвідати босорку засвітла. І навіть якщо відунка її не прийме, зате совість буде чиста — вона і це спробувала задля повернення свого темно-шоколадного улюбленця.
Нарешті після чергового повороту Іринка побачила стару дерев’яну хату, вкриту ґонтом, що подекуди вже поріс мохом. Біля хати красива дівчина перебирала трави.
— То це тут босорканя мешкає? Добридень! — відсапавшись після важкої дороги, промовила Іринка. — А ти, доню, хто їй будеш? Де вона — в хаті? Можна її покликати? — додала, не дочекавшись відповіді.
— Гм! Добридень! — дівчина скоса подивилася на несподівану гостю. — Так багато запитань, навіть і не виберу, на яке відповісти спочатку. А ви знаєте, що вона лише вночі приймає?
— Та чула таке… Можна біля тебе присісти? Бо ледь допленталася сюди, — Іринка вже вмостилася поряд з дівчиною. — То що, покличеш свою бабусю, чи хто вона тобі буде?
— Вдень чари не мають тієї сили, як вночі — чекайте темряви.
— І що, ніяк не можна домовитися?
Дівчина усміхнулася й мовчки розвела руками.
— Ех, якби знала, то й не перлася казна-куди. Буде мені наука. То й нехай, трохи відпочину й піду назад, — Іринка зітхнула й замовкла.
— То по якій справі ви прийшли сюди? — заговорила дівчина.
— Та в мене Бегемот пропав, — Іринка заплющила очі, притулилася спиною до стіни. — Хочу дізнатися, де він, що з ним?
— Хто пропав?
— Кіт, Бегемотом кличуть. Він же й нявчати як слід не вміє — рота розкриває, а там ледь чутне шипіння. А раптом з ним щось сталося, а він і озватися не зможе? — Іринка витерла око. — Я ж його маленьким, вважай, від смерті спасла. Дядько якийсь ніс топити в річці, але стрів мене, зупинив і каже: «У вас, бачу, жіночко, добре серце! І тварин ви, схоже, любите. Заберіть до себе ось це чортеня, бо все одно втоплю.» І витягає із-за пазухи чорне, як сажа, кошеня. То я вже потім помітила, що його чорнота шоколадний відтінок має. А тоді лише на очі дивилася. А вони ж такі… такі…
Загалом — не здержалася. І хоча вже мала одного котика, Сімбу — син приніс, — та не втрималася й цього разу. Руки до нього простягнула, а воно як запищить! Ні не голосно, майже беззвучно, але видно, що боляче йому стало. То ми вже потім, коли до лікаря його понесли, дізналися, що в Бегемотика — так вирішили назвати кошеня, — переламані декілька ребер, зламаний у трьох місцях хвіст — він і досі на кінчику, наче літера «Г», стирчить. А ще щось у нього з горлом, бо нявчати не здатен.
Він спочатку диким був, усього боявся, а потім призвичаївся і такий ласкавий виявився. А мисливець! — чого тільки додому не приносив: і мишей, і ящірок, кротів ловив, про птахів навіть не кажу — пів подвір’я в пір’ї було. Принесе, покаже, а потім осторонь вмоститься, або десь так, щоб я не бачила, і з’їсть. І після того лащитися лізе. Кажу йому: «Бегемоте, від тебе мишами тхне, наче з горища!» А він, знай собі, мурчить і об щоку треться.
А ще вранці полюбляє будити: спочатку за вухо полоскоче, потім кусає легенько, а як не ведуся, то носа гризти починає — вставай, мовляв, час вже годувати нас.
А це позатого дня пішов з дому й досі немає. Я вже й не знаю, що думати. Тож хотіла про нього у твоєї бабці спитати, — Іринка, що розповідала із заплющеними очима, нарешті розплющила їх, подивилася на дівчину й зойкнула — на її місці сиділа стара жінка з довгим сивим волоссям, червоними очима та бородавкою на носі, з якої росло три волосини.
— Ой! Як ви мене налякали! А де дівчина? То це вона вас викликала? Я про кота прийшла спитати.
Бабця, примруживши очі, розглядала жінку перед собою й мовчала.
— То що ви про Бегемота скажете — де він? У мене і світлина його є, ось, — Іринка, витягнула мобільника й показала старій фото кота, але та навіть і не глянула на нього.
Раптом подув холодний вітер, чорна хмара закрила собою сонце, десь вдалині почувся гуркіт грому. По літньому вдягнена Іринка глянула на небо, зіщулилася: «Якби знала, — подумала, — то взяла б теплу кофту.»
А бабця тим часом піднялася, й попрямувала до хати:
— Якщо не хочеш намокнути — заходь, — тільки й сказала.
Іринці не хотілося йти за старою, але перші краплі дощу змусили її швиденько заскочити у двері.
Сподівання побачити всередині розвішені попід стелею сушені жаб’ячі лапи, хвости ящірок і ще щось, чим зазвичай користуються відунки, не справдилися — нічого такого по стінах не висіло. Декілька пучечків звіробою та чебрецю, ще деяких невідомих трав — ото й вся була оздоба.
Майже по центру кімнати стояв стіл, накритий вицвілою скатертиною, свічка в старому свічнику на нім, декілька табуреток, далі піч. Біля печі, за саморобною ширмою, зшитою з різноколірних клаптиків, схоже, була лежанка — десь же мала босорканя відпочивати.
Поки Іринка озиралася напівтемним приміщенням, бабця взяла з полички горнятко, зачерпнула в нього з горщика, що парував у печі, якогось зілля, й подала жінці:
— Сідай, зігрійся, — сказала.
— Це не отрута? — принюхуючись до горнятка, перепитала Іринка.
Стара у відповідь лише гмикнула та налила з горщика і собі:
— Менше б казки слухала. Чай це, з лісових трав.
Іринка дійсно вловила аромат меліси, чабрецю, ще чогось незнайомого, але приємного на запах. Вона надсьорбнула з горнятка, всілася на стільчика, що стояв біля столу. З чогось несподівано її замлоїло, в очах потемніло, а ще через мить Іринчина голова вже лежала на вицвілій скатертині…
Отямилась вона, коли за вікном вже виблискували зорі, а на столі горіла свічка. Бабці ніде не було видно. Іринка вирішила, що та спить за ширмою. Тому встала, потихеньку зазирнула за фіранку і з несподіванки аж зойкнула — на лежанці, скрутившись калачиком, спав схожий на циганча хлопчик. Він чимось здавався знайомим, але Іринка ніяк не могла пригадати, де могла бачити його. Найпершою думкою було розбудити підлітка й розпитати, хто він і як тут опинився. Але хлоп`я так солодко сопіло, що Іринці шкода було перебивати дитячий сон.
Їй же спати не хотілося. Залишити хату й нічним лісом почимчикувати в долину також не приваблювало. Та й на кого залишити хлопця — раптом з ним щось трапиться? Іринка ще раз озирнулася: «І чим би змарнувати час до ранку?» — подумала.
Вона оглянула полиці, побачила там голку з ниткою; заглянула під піч, де лежали дрова; на лежанці біля хлопця помітила різного кольору клапті тканини; перемацала трави, що висіли попід стелею. І зрозуміла, що робитиме — вона таке вміє, знає.
Іринка зібрала на столі все, що намітила. Потім ще раз озирнулася на хлопця — наче спить. Опісля тихо промовила: «З Богом!», і взялася за ніж.
Під її швидкими руками цурка дбайливо обмотувалася тканиною, потихеньку ставала тулубом, до якого пришилися руки, затим додалася голова. Обличчя не проглядалося, зате великий ніс вже вершував місце, де воно мало бути.
Вмілі жіночі пальці перетворили коноплі на волосся, шматки тканини — на сукню та кофту, а ще один маленький — на очіпок. Коли фігура, яка зовні нагадувала босорканю, майже була готова, Іринка оглянула своє творіння й сіла майструвати мітлу. В хазяйки хатини жодної мітли вона не помітила, утім, Іринці закортіло її зробити.
— Я художник, я так бачу, — прошепотіла вона невідомо кому.
Наостанок жінка спорядила босоркані торбинку — для трав. А коли, оглядаючи свій витвір, вертіла ляльку перед собою, почула позаду шипіння. Вона швидко озирнулася й побачила біля лежанки величезну гадюку. Хлопчик вже не спав, стояв навкарачки й наче кіт, шипів на змію.
Іринка страшенно боялася плазунів. Але тут страх за життя хлопця переважив, вона голосно закричала й метнула в гадюку ножа. Він, проте, навіть не зачепив нападницю. Тоді жінка кинула в змію мотком ниток, який вцілив тій у голову. Гадюка поволі розвернулася й зміряла Іринку пронизливим поглядом своїх червоних очей. Жінці не залишалося нічого іншого, як жбурнути в гадину лялькою. Та вцілила зміюці прямо межи очі. Гадюка на мить заціпеніла, та потім кинулася на Іринку, яка позадкувала, перечепилася об поліно й упала. Перед тим, як втратити свідомість, вона побачила, як хлопець стрибає на змію…
Щось тихенько лоскотало вухо. Іринка подумала, що то знову Бегемот, хотіла відштовхнути його, та натомість її рука у щось вперлася. Поволі розплющивши очі — голова ще боліла, — жінка побачила над собою босорканю. І згадалася нічна пригода.
— Тут десь гадюка! — вигукнула Іринка, вскакуючи на ноги. — І хлопчик — де він?
— Тобі примарилося — нікого, крім нас, тут немає, — проскреготала, розтираючи свого лоба, босорканя.
Іринка побачила на підлозі ляльку, яку змайструвала вночі, підняла її:
— Я нею поцілила зміюці межи очі…
Босорка раптом заметушилася, відчинила вхідні двері, стала поряд, їх притримуючи:
— Сонце вже встало. Тобі також іти пора, — прошкабарчала.
Іринка притиснула до грудей ляльку й, не дивлячись на бабцю, вискочила з хати. Вона щодуху летіла з гори — хотілося якнайшвидше залишити позаду босорканю з її порослою мохом хатою.
Вже майже біля маршрутки раптом задзвонив мобільник — телефонувала дочка:
— Мамо, де ти пропала? Зранку намагаюся зв’язатися з тобою, а мені все торочать: «Поза зоною! Поза зоною!». Бегемот об’явився, чуєш?! Вранці зайшла годувати котів, а він біля порогу сидить. У нього передня ліва лапа напухла, не міг навіть ступити на неї. Ми вже були у лікаря, каже, наче змія вкусила. Але, каже, найстрашніше все позаду, оклигає.
— А як хлопці: Вася, Сімба, та й Фріда?
— Вася вчора подряпав Фріді носа. А так всі радіють поверненню Бегемота. І чекають на тебе. Як там твоє лікування?
— Доню, — в Іринки навернулися на очі сльози, — візьми мені квиток додому. На сьогодні. Старий здаси, а готель — грець з ним! — я вже скучила за всіма. Я хочу обійняти вас, Бегемота. А поки виділи йому печіночки — сподіваюся Вася не образиться. Та, мабуть, усім виділи — я приїду, нової наготую. Цілуй усіх…
Маршрутка якраз збиралася від`їжджати, тож Іринка вскочила в неї, вмостилася біля вікна й подивилася на гори. Десь там залишилася дивна бабця, яку всі кличуть босорканею. Чи причетна вона до повернення Бегемота, Іринка так і не зрозуміла. Може слід було подякувати відунці, а не чкурнути від неї, наче від страшного видіння? Втім, повертатися до порослої мохом хати бажання не було. Головне, що Бегемотик удома, усі її улюбленці вдома. А що може бути краще, ніж коли ті, кого ти любиш, поряд.
Іринка опустила погляд на іграшкову копію босоркані, яку тримала в руках.
— Але якщо і гадюка, і хлопець мені примарилися, — прошепотіла сама собі, — то звідки я пам’ятаю, як майструвала цю ляльку?..
>
м. Дніпро, 24.04.2024